Життя, як казав мій дідусь, — це “a long and winding road”, де кожен поворот має свою причину. Я пам’ятаю, як він сидів біля старого дерев’яного столу, розглядаючи пожовклі листи з написами «To my dearest friend, John». Вони були написані акуратним почерком з дещо архаїчними літерами, наче з минулого століття.

— Дивись, — казав він, показуючи мені один із листів, — тут написано: “Never forget who you are, even when the world changes its face.” Бачиш, он там — маленька літера f в слові forget трохи інша. Це був стиль Джона.

Я тоді не зовсім розумів, що мав на увазі Джон, але з часом почав розпізнавати ці латинські рядки серед українських слів. Вони впліталися у розповіді діда, як цитати, як пісні, що лунають у вітрі.

«Іноді, — говорив він, — найголовніше в житті не те, що ми бачимо, а те, як ми це бачимо». Потім замовкав і знову перечитував: “Perception shapes reality.”

Його старенький блокнот був заповнений нотатками обома мовами. Сторінка за сторінкою, з'являлися речення типу:

“To be honest, I never liked cities — they’re too loud, too fast.”

«Але водночас, — писав він, — місто має свою музику, ритм, у якому навіть серце починає битися інакше».

На звороті сторінки — кілька українських віршів і слова типу love, hope, silence. Дивне поєднання — і саме в ньому була правда. Він любив казати: “Language is not just a tool — it’s a mirror of the soul.”

Одного дня ми гуляли селом, і він зупинився біля старої лавки.

— Колись тут ми сиділи з Марією. Вона мені казала: «Якби я знала наперед, що ти поїдеш так надовго…» І тоді я відповів їй: “I'll be back — just wait.”

Марія, як і більшість людей того часу, не вірила у листи. Вона хотіла бачити очі, чути голос. Та все ж — чекала. У її щоденнику збереглися короткі фрази англійською:

“He promised. I’ll believe.”

“Day 47. Still no word.”

«Сьогодні хмари були низько — мабуть, дощ. Як і мій настрій.»

Ці тексти — химерне сплетіння латиниці та кирилиці, емоцій та часу. Навіть у її вишивках — латинські літери: L, H, M, обрамлені традиційним українським орнаментом.

— Цікаво, — мовив я якось, — чому ти писав саме англійською, коли серце твоє було українським?

— Бо іноді — відповів він — тільки інша мова здатна передати те, що ти не можеш сказати своєю.

Ця відповідь залишилася зі мною надовго.

Я почав сам писати щось подібне. У моєму щоденнику з’явилися речення:

“Сьогодні я знову почув пісню, яку ми слухали разом — it broke me.”

«Світ навколо — ніби книжка, в якій деякі сторінки написані іншими літерами.»

“Time doesn’t heal — it just teaches you to walk differently.”

Іноді я думаю: може, у нашій мові вже не вистачає слів, щоби описати сучасний світ. Ми мимоволі звертаємось до іншого алфавіту, щоб виразити себе повніше.

Навіть у повсякденному житті це видно: хтось каже deadline, хтось — «термін», але перше звучить жорсткіше. Або от фраза “I’m tired” — якось точніше передає втому, ніж просто «я втомився».

— Ми — покоління змішаних мов, — сказав якось мій друг Артем. — Ми живемо між тире, в лапках, між A та Я.

Його слова застрягли в голові. Я навіть записав їх у нотатник:

«Ми живемо між тире, в лапках, між A та Я.»

Нещодавно я знайшов ще один лист діда, на якому було лише одне речення:

“Remember: silence is also a sentence.”

Цей лист був вкладений у конверт з підписом: «Для тебе, коли зрозумієш.»

І от тепер я, здається, починаю розуміти.